колись мені дуже хотілось жити в росії. це було ще задовго до америки, європи, майдану і зара мені неприємно про то згадувати але я собі то прощаю, бо була ше малою.
ми маємо родичів у москві, пітері, то одного літа мама вирішила показати нам з братиком велич матушкі-рассєї. майже місяць ми гуляли по ермітажу, фінському заливу, червоній площі та іншим визначним місцям тої країни. повернувшись додому я твердо для себе вирішила, шо коли виросту, то поїду жити до москви. впевнена в тому була. тоді мене це вражало.
зара вже ні. з того літа багато водички витекло і я бачила ше статую свободи, ейфелеву вежу, карлов міст і до того зо десяток різних плейсис, шо друкують на картках.
росію я вже не люблю.
не люблю за лицемірство. я не можу зрозуміти, чого кєнт, шо підіймає триколор у харкові, то нормальний поц, шо просто виявляє свою позицію, а мустанг, який пофарбував зірку - це терорист та галімий хохол. до мене не доходить, чого майдан треба розгоняти, бо там самі лише алкаші, наркомани та асоціальні елементи, чого бунт там має бути придушений, а денере та ленере, то народні установи, які мають бути підтримані.
не люблю брехні. а там суцільна брехня. з ранку й до ночі, з ночі й до ранку. по телевізору тобі розкажуть, шо україна розвалюється і ти радієш. бачиш, як виводять полонених у днр та ведуть донецьком і кажеш, шо так тим салоїдам треба. маєш у собі суцільну злобу та агресію. пишаєшся своєю дитинкою, яка десь у чечні зара на навчаннях воєнних. а потім похоронку отримуєш. бляха, тьоть, то ж за країну твою, за рассєю величну, шоб хахлів поганих придушити, то чого ти плачеш?
не люблю неповаги. а те, шо зара відбувається там, у раші, то суцільна неповага. гра "хто краще поллє україну брудом". і, наче вся країна участь бере. мене нудить від тої агресії, шо ллється на мене звідти. я постійно чую про те, шо мене треба вбити, а ше краще спочатку жорстоко катувати, а вже потім вбити. чи там люди залишились, чи вже нема - не знаю.
я не перестала любити тих, кого знаю і з ким спілкуюсь. і мені зовсім неважливо, то у москві чи пітері, архангеску чи єкатеринбурзі, таганрозі чи новгороді. але я перестала поважати росію. я почала її ненавидіти. і не знаю я, шо має статися для того, щоб в моїх очах вона піднялась.
ми маємо родичів у москві, пітері, то одного літа мама вирішила показати нам з братиком велич матушкі-рассєї. майже місяць ми гуляли по ермітажу, фінському заливу, червоній площі та іншим визначним місцям тої країни. повернувшись додому я твердо для себе вирішила, шо коли виросту, то поїду жити до москви. впевнена в тому була. тоді мене це вражало.зара вже ні. з того літа багато водички витекло і я бачила ше статую свободи, ейфелеву вежу, карлов міст і до того зо десяток різних плейсис, шо друкують на картках.
росію я вже не люблю.
не люблю за лицемірство. я не можу зрозуміти, чого кєнт, шо підіймає триколор у харкові, то нормальний поц, шо просто виявляє свою позицію, а мустанг, який пофарбував зірку - це терорист та галімий хохол. до мене не доходить, чого майдан треба розгоняти, бо там самі лише алкаші, наркомани та асоціальні елементи, чого бунт там має бути придушений, а денере та ленере, то народні установи, які мають бути підтримані.
не люблю брехні. а там суцільна брехня. з ранку й до ночі, з ночі й до ранку. по телевізору тобі розкажуть, шо україна розвалюється і ти радієш. бачиш, як виводять полонених у днр та ведуть донецьком і кажеш, шо так тим салоїдам треба. маєш у собі суцільну злобу та агресію. пишаєшся своєю дитинкою, яка десь у чечні зара на навчаннях воєнних. а потім похоронку отримуєш. бляха, тьоть, то ж за країну твою, за рассєю величну, шоб хахлів поганих придушити, то чого ти плачеш?
не люблю неповаги. а те, шо зара відбувається там, у раші, то суцільна неповага. гра "хто краще поллє україну брудом". і, наче вся країна участь бере. мене нудить від тої агресії, шо ллється на мене звідти. я постійно чую про те, шо мене треба вбити, а ше краще спочатку жорстоко катувати, а вже потім вбити. чи там люди залишились, чи вже нема - не знаю.я не перестала любити тих, кого знаю і з ким спілкуюсь. і мені зовсім неважливо, то у москві чи пітері, архангеску чи єкатеринбурзі, таганрозі чи новгороді. але я перестала поважати росію. я почала її ненавидіти. і не знаю я, шо має статися для того, щоб в моїх очах вона піднялась.
Комментариев нет:
Отправить комментарий