кукла / a doll

лет десять - двенадцать назад мы  с мамой поехали на море. младший брат перед этим месяц отдыхал с бабулей, поэтому ехали мы вдвоем. жили в Севастополе.

у меня с собой была маленькая куколка, потому что я тогда с собой во все поездки брала какие-то игрушки, хотела показать им мир. и каждое утро мы с мамой валялись в постели, а она этой куколкой разыгрывала мне спектакли. кукла со мной говорила и пела мне песенки, а я смеялась.

потом, зимой, меня отправили в санаторий. тоже к морю, только в Евпаторию. целый месяц я там провела, а так как девочкой я была домашней, то очень скучала по маме. а мама в поезде дописывала мне дневник. каждый день я открывала страничку, завернутую в треугольник, и там было написано что-то хорошее от мамы, а иногда лежали маленькие подарочки, вроде наклеек, которые я раздаривала девочкам или открыток. я тогда эти странички перечитывала раз по пятнадцать в день, но ни разу, ни одного дня я не читала наперед. а потом, в один день, меня, помню, позвала воспитательница и сказала спуститься вниз. там был длинный такой коридор, иди это теперь мне так кажется, но главное, что в конце коридора стояла мама. я к ней бежала навстречу и плакала, потому что как раз тогда у меня в дневничке закончились странички.

у меня после этого еще много было поездок. и на море, и в санатории, и в лагеря, и за границу. но только больше никогда со мной по утрам не говорила кукла и дневничка у меня тоже не было.

ленин / lenin

а сейчас я пишу для всех тех, кто вдруг резко стал знатоком архитектурного ансамбля площади Свободы. вам никогда не приходило в голову, что ленин на площади Свободы в Украине - это как минимум глупо. нет, конечно, я-то знаю, что с историей у нас многие не то, что не дружат, а откровенно враждуют, но не до такой же степени, чтобы не осознавать всей нелепости.

свершилось - Ленин исчез. и вот диванные эксперты собрались с силами и начали срать в моей новостной ленте о том, что даже нацисты памятники не трогали и добавлять смешные картиночки о том, как обезьяны скидывают памятник Дарвину.

если вы не совсем безнадежны, то я предлагаю вам хоть немного почитать о старом сифилитике с жаждой власти, а потом уже высказывать свои мнения, которые никому кроме вас, если честно, не интересны.

избавьте меня от душещипательных проповедей на тему: "это было место встречи харьковчан", потому что лично я никогда там встречи не назначала. также, как и мои друзья, и знакомые. мы встречались где угодно: на стекляшке, возле кулиничей, каразина, держпрома, но не возле ленина. кстати, где вы были, когда сносили Холодильник? вот то и правда было культовым местом, но тогда почему-то проблема архитектурных ансаблей была вами запихнута глубоко к себе в задницы и вы даже слова по этому поводу не говорили.

смиритесь, не врите себе хотя бы. вам глубоко плевать на памятник, вас бесит, что никто не спросил вашего мнения о том, что делать. вас бесит, что это решилось без вас.

после того, как дядя владимир ильич стал местом, где собираются мрази и подонки, где избивают людей, где орут: "путин введи войска" - защита его мне уж совсем непонятна.

в свое время моего несколько раз "пра" деда успешно репрессировали. он был неугоден руководству - слишком умен. истории своих семей просмотрите - у вас такие тоже были.

у бабок своих поспрашивайте о голодоморах. тоже полезно. учебники истории почитайте, хроники, фильмы посмотрите, документы полистайте.

а пока можете дружно повязать себе красные галстуки, прикалывать значки октябрят и с громким пением: "и ленин такой молодой, и юный октябрь впереди" идти в жопу.

math / математика

хвилина жорсткої математики. за час #АТО загинуло 1129 мирних жителів, 837 українських військовослужбових, не рахуючи тих, чия доля залишається наразі невідомою. в організмі людини в середньому десь 6 літрів крові. загалом, це близько 12 000 літрів. цим можна наповнити басейн, в якому, здається хоче плавати не лише #путін, але й більшість жителів #росії. питання: скільки ще таких басейнів має бути наповнено, доки російська агресія припиниться? 

росія / russia

колись мені дуже хотілось жити в росії. це було ще задовго до америки, європи, майдану і зара мені неприємно про то згадувати але я собі то прощаю, бо була ше малою.

ми маємо родичів у москві, пітері, то одного літа мама вирішила показати нам з братиком  велич матушкі-рассєї. майже місяць ми гуляли по ермітажу, фінському заливу, червоній площі та іншим визначним місцям тої країни. повернувшись додому я твердо для себе вирішила, шо коли виросту, то поїду жити до москви. впевнена в тому була. тоді мене це вражало.

зара вже ні. з того літа багато водички витекло і я бачила ше статую свободи, ейфелеву вежу, карлов міст і до того зо десяток різних плейсис, шо друкують на картках.

росію я вже не люблю.

не люблю за лицемірство. я не можу зрозуміти, чого кєнт, шо підіймає триколор у харкові, то нормальний поц, шо просто виявляє свою позицію, а мустанг, який пофарбував зірку - це терорист та галімий хохол. до мене не доходить, чого майдан треба розгоняти, бо там самі лише алкаші, наркомани та асоціальні елементи, чого бунт там має бути придушений, а денере та ленере, то народні установи, які мають бути підтримані.

не люблю брехні. а там суцільна брехня. з ранку й до ночі, з ночі й до ранку. по телевізору тобі розкажуть, шо україна розвалюється і ти радієш. бачиш, як виводять полонених у днр та ведуть донецьком і кажеш, шо так тим салоїдам треба. маєш у собі суцільну злобу та агресію. пишаєшся своєю дитинкою, яка десь у чечні зара на навчаннях воєнних. а потім похоронку отримуєш. бляха, тьоть, то ж за країну твою, за рассєю величну, шоб хахлів поганих придушити, то чого ти плачеш?

не люблю неповаги. а те, шо зара відбувається там, у раші, то суцільна неповага. гра "хто краще поллє україну брудом". і, наче вся країна участь бере. мене нудить від тої агресії, шо ллється на мене звідти. я постійно чую про те, шо мене треба вбити, а ше краще спочатку жорстоко катувати, а вже потім вбити. чи там люди залишились, чи вже нема - не знаю.

я не перестала любити тих, кого знаю і з ким спілкуюсь. і мені зовсім неважливо, то у москві чи пітері, архангеску чи єкатеринбурзі, таганрозі чи новгороді. але я перестала поважати росію. я почала її ненавидіти. і не знаю я, шо має статися для того, щоб в моїх очах вона піднялась.

що ви знаєте про б'янку? / what do you know about bjanka?

б'янка - ім'я, що нерідко зустрічається в італійському світі, творах Шекспіра та біографії Міка Джагера, тому, коли я вперше його почула, то звернула увагу на незвичність, а не на людину, що його носить. б'янка в перекладі означає "чиста", "біла". такою мені і здається Б'янка Залевська, репортер еспресо-тв.

я дізналася про неї випадко, прочитавши пост одного мого знайомого у соціальній мережі, що знав її. він казав, що вона потрапила під обстріл, а потім кинув випуск передачі, що я мала подивитись. першою темою там було саме про Б'янку. показували її кадри з передової нашої АТО.

вона з Польші. юрист за освітою, що знайшла своє покликання зовсім в іншому. вперше Б'янка потрапила до України під час Євро 2012, а потім приїхала до Києва робити матеріал для польського каналу про події на Майдані. вона робила репортажі, привозила гуманітарку, товаришувала з майданівцями і всіляко підтримувала ідею відродження України. скажу більше, і половина моїх друзів та знайомих не переймалися долею України так, як ця полячка. в той же час Б'янка починає працювати вже і на еспресо тв. 

а потім сталося стрімке захоплення українських територій. 

Б'янка не залишалась осторонь. вона переїхала до України і багато часу проводила у зоні АТО.  вона зняла фільм "Батальйон 24" де розповідала про життя нашого "Айдару", що захищає Луганщину. Б'янка якось сказала, що у Європі показують по телебаченню футбол, а тут, в Україні, йде війна, і вони цього просто не розуміють. вона хотіла показати, що насправді відбувається на нашій землі.

дивно бачити худу білявку, що сидить у полі та дає коментарі до свого відео, а навколо неї лунають вибухи. страшно чути те, що вона розповідала, повернувшись зі сходу та провівши час з "Айдаром". але це те, що потрібно казати і бачити  і, як на мене, Б'янка змогла донести до людей саме те, що хотіла.

за вечір я передивилась та перечитала, мабуть, всі її роботи, що можна було знайти. мене завжди вражали такі люди. люди, що не бояться говорити правду, показувати правду. люди, що кажуть "чорне" на чорне. люди, що жертвують собою та своїм комфортом заради чесно виконаної роботи.

зараз Б'янка у лікарні. вона отримала серйозні поранення, коли її машину обстріляли терористи. вона перенесла операцію та має бути переправлена до Києва. я бажаю їй одужання. скорішого та повного.

і я чекаю на нові її роботи, бо мені здається, що я знайшла відповідь на питання: "Хто твій улюблений журналіст?".

рип / rip

сегодня погибли двести девяносто пять человек. они не были преступниками, приговоренными к массовому расстрелу, они не были стариками, отжившими свое, они не были смертельно больными. они просто оказались не в то время и не в том месте. для них смертельным оказался рейс, пролетавший над украиной.

не знаю, что делать, когда понимаешь, что твой самолет падает. для меня пытка - это зона турбулентности, я уже в тот момент начинаю неистово молиться, а жизнь проходит перед глазами. когда в твой самолет запускают ракету с земли, у тебя не остается ничего. ты понимаешь, что умрешь.

я читала украинские и российские новости, я смотрела выпуски бибиси и сиэнэн, я слушала перехват звонков ополчения днр. это крушение -  чудовищная, необъяснимая ошибка в которой погибли люди, которые не имели ни малейшего отношения к событиям в моей стране.

теперь я знаю, что там, на донбассе, сейчас звери. хотя нет, даже звери щадят малышей, здесь же погибло восемьдесят детей. восемь десятков мальчиков и девочек, которые вряд ли даже знали о существовании народного ополчения донбасса, а многие еще даже не научились достаточно хорошо говорить, что произнести это название.

а знаете, что самое ужасное? самое ужасное - это съемка падения этого самолета и крики радости от наблюдавших. они, как дикари, хлопали и ликовали, глядя на черный дым, обозначающий то, что пассажиров уже нет в живых. они снимали видео, где крупный план отводили телам людей, они хватали и рассматривали их паспорта, они начали разбирать самолет, чтобы сдать его на металл и забирали чемоданы. они снимали с мертвых украшения.

папа сказал: "представь, ведь кто-то обязательно опоздал на этот рейс, кого-то не пропустили. это как во второй раз родиться." да, кому-то повезло и он спасся. а двести девяносто пять не имели такого шанса и были обречены уже в тот момент, когда ополченцы решили стрелять. и здесь уже не поможет фраза: "ошиблись самолетом". вы ошиблись не самолетом, вы - ошиблись жертвами. я за то, чтобы стрелять в вас. убивать вас. разрезать на мелкие кусочки.

мама сказала: "если и сейчас евросоюз не примет никаких действенных мер, то грош цена такой европе." и да, они тоже в этом виноваты. потому что их нотки протеста не услышаны и это понимают все. и понимают, что санкции их ничего не решат. и тут уже надо действовать, а не озадачиваться поступками россии.

я всегда хотела детей. когда  у моей подружки родился сынок я поняла, что мне безумно хочется такого. забудьте. уже не хочется. я боюсь иметь детей. в наше время это непозволительная роскошь. знать, что могут убить тебя - это одно. понимать, что из-за карлика, озабоченного идеей порабощения мира, может пострадать твое дитя - это совершенно другое. сегодня погибли восемьдесят, что будет завтра?

я хочу, чтобы владимир хуйло, все его фанаты, ополчение, террористы погибли. не просто умерли во сне, а пережили все те страдания, которые они причинили людям. и, возможно, это и не по-христиански, но это по-честному.

да простит меня Бог. и пусть примет к себе всех погибших.

провина / guilt

кожної святої месси ми кажемо: "Сповідаюся Господу Богу Всемогутньому і вам, брати й сестри, що безмірно согрішив я думкою, словом, учинком і недбальством: моя провина, моя провина, моя дуже велика провина." покаяння - це невід'ємна частина без якої ти не можеш повноцінно долучитись до служби.

нажаль, воно не настільки популярне серез наших політиків, що вирішують долі простих людей.

менше ніж пів року тому ми отримали Небесну Сотню, героїв Майдану, що боролися  за краще майбутнє для України та всіх нас. ці люди відчайдушно стояли на барикадах та до останньої краплини крові залишалися синами своєї величної Батьківщини. я була на паніхіді одного хлопця, що був вбитий снайпером у Києві, але родом він з Харкова. труна стояла біля Шевченка і людям не вистачало там місця. одні відходили, а їх місце вже займали інші. коли я стояла в черзі, щоб покласти квіти, то чоловік переді мною став на коліна перед героєм. той день змінив мене, а Небесна Сотня змінила країну.

сьогодні ми маємо вже не сотню. ми маємо тисячі героєв, що кожного дня помирають через тих, хто вирішив, що має право звершувати долі людей та обирати, що краще для країни.

і от саме зараз потрібно сказати про покаяння.

думка - це те, що високопосадовці мають ідеї про все, окрім того, як врятувати країну та не проливати кров. слово - це їх виступи про проведення АТО та про те, як вони переймаються її ходом. 

вчинок - це те, що наших військових відправляють служити на Схід і відбивати нашу землю. недбальство - - що їх відправляють без бронежилетів та адекватної техніки.

сьогодні загинули ще люди. сьогодні ще десятки сімей не дочекаються своїх рідних додому живими. сьогодні у Шустера буде ще одна тема для бесіди. 

для кожного сьогодні принесло щось своє. 

моя провина, моя провина, моя дуже велика провина.

помилка / mistake

є помилки, які ти не маєш ніякого права робити. помилки, що відрізають шлях назад і поділяють все життя на "до" та "після". у кожної людини ця помилка своя, персональна, болюча
і, що найголовніше, є такі помилки, які ніхто і ніколи не пробачає.

мешканці Слов'янська, що ще місяць тому зустрічали окупантів із хлібом-сіллю та плакали від радощів, що хуйло Путін врятує нарешті їх від жахливого життя в Україні, зараз кажуть: "Упс, ашибочка палучілась!". Що, не врятував вас ніхто? Не стали жити краще? По підвалам переховувались від "рятівників"?

і все одно, сидячи у себе по льохах серед картоплі та засолених огірків, більшість казали, що то їм так допомагають. кричали, що все буде добре. що гірше, ніж в Україні не буде. що треба ще трохи почекати. і  щасливі спали серед вибухів та пострілів, бо то так рятують.

 і бачить Бог, я просто хотіла скинути на вас боєголовку та влаштувати ля-віда-лока. другим варіантом в мене, правда, було махнути рукою і не рятувати вас, щоб ви там зі своїми ополченцями тусили й надалі. але тато сказав, що ми, гуманні люди двадцять першого століття, маємо мислити добріше, тому другий варіант довелось відкинути і я почала пробивати де можна купити бомбу подешевше, бо на стипендію сильно не розгуляєшся.

і це зараз я пишу і сама з того стєбусь, а ще декілька тижнів тому мені було зовсім не смішно. і ніхто з тих жителів, що так хотіли жити в своїй ДНР і так за неї раділи навіть не думали про наслідки. а я впевнена, що якби можна було з наших подушок збирати сльози, то ми б отримали нове море.  бо там були ті, хто зовсім не винен в тому, що його сусід - тупе бидло з промитими мізками.

потім, правда, навіть найпалкіші шанувальники рєспубліки зрозуміли, що іх кидають. і почали виправдовувати себе, бо:
-по телевізору сказали, що бандерівці вже близько,
-життя в бідності вже дістало,
-хочеться кращого,
-фашизм нє прайдьот і тепе.

і от я до чого це пишу. до того, що є помилки, які можна виправити. можна посваритись з мамою, а потім вибачитись. можна не підготуватись до контрольної, а потім її переписати. можна насмітити на вулиці, а потім прибрати. за таке не вбивають, не сажають до в'язниці, за таке, навіть, можуть не сварити.

а є помилки, які ніколи нікому не пробачають. зрада країни своєї - це воно. збитий вертоліт - це теж воно. вбитий солдат - додайте до тієї купи.

я бачу, як на камеру ці зрадники плачуть і кажуть, що просто помилилися. я, може, не розумію чогось, але їх помилка коштувала сотні життів, розгромлені міста та скалічені долі.

я хочу, щоб вони подивились в очі всім матерям, жінкам, донькам, сестрам, що не дочекались своїх героїв зі сходу України. нехай вони подивляться, а потім спробують сказати, що просто помилились.

нью йорк / new york

"тєбє тот нью йорк нє панравітса, єзжай Лєна луччє в Щикагоу" - сказали мені мої хлопчики з москви, коли ми разом сиділи з пивом в мотелі, що десь далеко у вісконсіні. був чудовий вечір, співали пташки, а з балкона, за деревами ще можна було побачити охайний американський цвинтар в промінцях останнього на день сонечка. "та нє, поєду" - остаточно вирішила я і почала шукати дешеві тікети на літак.

ми ще багато разів після того збирались в різному складі і кожного разу мені казали, що нью йорк мені не сподобається, а я, як осел, вперлась лобом та розповідала, що там є теоретично "друзі", що теоретично "поможуть". насправді ж, як всі дівчата, яким близько двадцяти і що стратили близько року на те, щоб подивитись госсіп гьорл, я хотіла посидіти на сходинках метрополітену, пройтись п"ятою авеню, знайти свого власного чака басса і жити там довго та щасливо. 

звісно, спочатку всьо то планувалось замутить у вісконсіні, але там не склалось і нічого з тим вже не можна було поробити. взагалі, вже після другого тижня мої мрії щодо літа почали вщухати. я працювала по дванадцять годин на день, в мене завжди були трабли з грошима і мені не те, що не хотілось американського хев фану, мені кортіло здохнути, а ще краще прихопити з собою денні, власника мого магазину.

але то все не те. було та було. чотирнадцятого липня я попрощалася з усіма своїми друзями, сіла до тачки мого нового друга артура і покатила в охер, аеропорт чікаго. там мені довелось тусити години три-чотири і весь той час я парила собі голову тим, що мала лише п"ядесят баксів на те, щоб підкорювати нью йорк, а в мене очікувалась зайва вага валізи.

о восьмій я прилетіла. у центрі я мала зустріти свою нову подружку "навєкі", проблема була в тому, щоб не заснути в шатлі по дорозі до манхетену, бо мені здається, що більше за чотири години я у вісконсині не спала ніколи. я їхала у своємо модному тракері і щипала собі руку, бо спати хотілось так, що я б і на землі заснула. нарешті водій-мекс викинув мою валізочку, що і так вже майже розвалилась на бордюр та сказав : "порт осоріті". "сенкс" - життєрадісно відповіла я і ще зо пів-години блукала по тому автовокзалу, бо кас, де мала зустрітись з дівчинкою я не знаходила, а водій вперше за все літо вирішив змінити маршрут і висадив мене не біля того входу, звідки вона мені писала наліво-направо-там будуть каси.

дівчинка мене знайшла, ми поїхали у метро, вийшли на своїй станції і я зрозуміла, чого пацани казали, що я не зможу полюбити нью йорк. той район був схожим на хтз у харкові, з тою лиш різницею, що вивіски були англійською та китайською. "абзац" - подумала я, стоячи в душі. "абзац" - поумала я, розкладаючи речі. "абзац" - подумала я, вкладаючись трохи поспати і витерла сльози.

я не хочу розповідати про той тиждень, коли я шукала роботу і думала складати речі та летіти на бориспіль. то було жахливо, неприємно, поряд не було людей до яких я звикла.

взагалі важливо знати лище про два дні, що змінили все.

перший - в той тиждень, коли я шукала роботу. зранку я була на брайтон біч, потім повернулась до себе, потім плакала батькам в скайпі, що краше полечу додому, ніж буду там працювати. а потім поїхала на п'яту авеню. першу годину я просто всюди пхала своє севе. заходила до кожного бару, кафе, сувенір стор. потім я вирішила, що варто все ж таки купити телефон, бо мій не працював вже кілька місяців, я не могла залишити номер в тому резюме, побалакати з батьками, ну таке. в ейтіенті я чесно сказала, що грошей нема і мені потрібен найдешевший смартфон. мені принесли водички, розповіла анекдоти, показали телефон за 80 баксів і вибачились, що він такий дорогий, хоч і дешевий. я подякувала і віддала бабки.  десь о восьмій я втомилась, зайшла до гросері, купила собі снепл, вийшла, випила ковток, сіла на стілець на брайант парку і подзвонила мамі в скайп. в той момент я зрозуміла, що все, що навколо мене - то нью йорк. і я сама є нью йорк. і що все в мене буде добре.

другий - я вже спакувала валізу, щоб летіти до друзів у вісконсін, а потім до києва.  власне, літак до чікаго у мене був о восьмій наступного дня. тому я вирішила зробити ті десять речей, що всі мають зробити у нью йорку. я пройшлась по бруклін бріджу, погуляла по вол стріт, подивилась 9/11, поїхала в коламбію та погуляла там трохи, згадуючи своє хегепеа, що схоже на петеу, потім пішла до централ парку, посиділа на сходах метрополітену, пішла на таймс сквер і там тусила зі свою друзями-художниками. і от тоді, коли я їхала у трейні додому я зрозуміла, що я насправді стала частиною цього міста. я була не просто туристкою, що швидко подивилась всі видатні місця та поїхала далі. ні, я була жителькою. в мене була своя кімната, я іхала кожного дня о четвертій на свою роботу, я спілкувалась зі своїми друзями. я могла підказати дорогу тим, хто заблукав, я могла відповісти на питання. я знала копів, кур"єрів, що доставляли піцу, власників кафе, художників. я була там своєю. а нью йорк був мій.

і навіть зараз, коли пройшов майже рік я можу все згадати майже в деталях. був період, коли я забула про те літо і жила далі. але зараз я розумію, що залишила щось серйозне за вісім тисяч кеме. не просто друзів, роботу. я частину серця лишила там, десь біля брайант парку, біля емпайр стейт білдінг, на дехіл роад, в сентрал парку. 

я знаю, що повернусь туди. можливо, це буде скоро, а можливо, що ні. але я повернусь. не жити. я хочу їхати і повертатися, і повертатися, і повертатися.

бо нью йорк  - то місто, що бачить тебе наскрізь. всі твої радощі та біди, всі твої плюси та мінуси, він знає про тебе все. тому ти там справжній. ти не повинен грати жодну роль. ти чесний. тобі все одно, що про тебе скажуть чи подумають, бо ти вдома. 

мені вночі сниться "велкам хоум" в аеропорту кеннеді та "хоуп ту сі ю хіа еген" в лягуардіа.

я повернусь. щоб залишити там ще частину себе.  

война / war

выпускной год должен был стать незабываемым в моей жизни. я была уверена, что два семестра я только и буду делать, что выбирать платье для выпускного, вуз для магистратуры, тему для диплома. а в конечном счете все закончилось тем, что важные, казалось бы, вещи отошли даже не на второй план. они остались где-то далеко.

я не знаю, как можно описать то ощущение, когда тебе двадцать и ты, вместо того, чтобы со всеми веселиться на дне рождении подружки, сидишь в интернете и читаешь последние сводки новостей.

диплом, который пишется исключительно по ночам. потому что боишься заснуть, проснуться и узнать, что твоей страны уже нет.

выпускной на который ты идешь в вышиванке, потому что это вдруг стало самой красивой и удобной одеждой.

я ехала в автобусе, возле окна, а мимо меня проезжал грузовик с солдатами. на светофоре мы остановились и один из солдат посмотрел на меня и как-то уж очень обреченно поднял руку, чтобы помахать. и улыбка у него не получилась. у меня, правда, тоже.

а вчера я с мамой и братом ехали домой, а нам навстречу ехали два бтра. мы замолчали до дома. после этого не знаешь о чем говорить, потому что мысленно ты перематываешь эти кадры, добавляя комментарии о том, что не хватает бронежилетов. главное, не говорить об этом вслух с мамой, потому что у брата повестка и у мамы моментально портится настроение.

когда я в детстве читала о мересьеве, то даже не подозревала, что спустя десять лет таких "повестей" будут сотни.

каждый, кто сейчас на востоке спасает нас, воин света. настоящий.

на Мессе нам сказали, что то, что сейчас происходит должно было случиться рано или поздно. что наши сердца настолько зачерствели, что исключительно такая встряска смогла бы нас спасти.

сейчас я мечтаю лишь об одном, чтобы наши сердца спаслись скорее.

учеба / study

одиннадцатого июня я получила диплом бакалавра филологии. с трудовым правом работать учителем английского языка. мой средний балл - 87 - В. диплом - А. гос экзамен тоже.

и вот уже четыре дня я занимаюсь всем, чем угодно, лишь бы не думать о том, что делать дальше. потому что я не знаю.

мне кажется, что в двадцать лет мало кто может выбрать свой путь, не говоря уже про шестнадцать, когда надо поступать в вузы. я, например, хотела бы быть нереальной журналисткой, тусить в Донецкой области и рассказывать людям, что происходит на самом деле. или спрэй пэинт арт, этого мне тоже не хватает и это мне тоже нравится. я бы свой ресторан хотела открыть. и магазин с классной одеждой, которой мне не хватает.
как в двадцать я могу взять ответственность за все последующие годы моей жизни?
и дело не в том, что я, как говорит мама, "безалаберная и бесцельная", наоборот. у меня слишком много интересов, чтобы ограничиться чем-то одним.

на протяжении всей своей учебы в академии я была уверена, что сессии я сдаю благодаря карме, везению, халяве. да как угодно называй, суть не меняется. мне ставили автоматы, я вытягивала несложные билеты и все в таком же духе.  мне понадобилось восемь сессий, пять семестров практики, сотня рефератов, три курсовые, диплом и гос экзамен, чтобы я поняла, что готова к дальнейшей работе, как специалист в своей области знаний. и дело не в везении или легких вопросах, а в том, что я не дура.

проблема только в одном.

мне кажется  я уверена, что неправильно ответила на вопрос: "кем стать?" в шестнадцать.

happiness/счастье

Счастливые люди редко замечают вокруг себя плохое. Им плевать. Когда ты счастлив, кажется, что и у всех, кто тебя окружает, все хорошо и радужно. Проблемы других людей кажутся пустяками, слезы и сопли совершенно не важны. Сломала руку? - До свадьбы заживет. Сломала руку перед свадьбой? - Белый гипс будет гармонично сочетаться с фатой. Получила тройку? - Переживаешь по пустякам. Рассталась с парнем? - Пошли, погуляешь с нами третьей.

И совершенно не важно, что рука под гипсом будет чесаться, кольцо не налезет на опухший палец, тройку невозможно перекрыть, а парня ты любила.
Счастливые люди редко это замечают.

А потом в один момент они становятся глубоко несчастны. И радость, которую они видят вокруг себя, начинает их раздражать. Они давятся своим собственным ядом, периодически пытаясь отравить кого-то рядом с собой.

Мы все такие. Каждый заметит это за собой. И, кто скажет, что я ошибаюсь, кинь в меня камень. Брошенное невпопад слово или, наоборот, молчание. Мерзкий поступок или бездействие. Специально. Нарочно. Чтобы обидеть.

Невозможно страдать в одиночестве. Нужен друг у которого такие же проблемы, а еще лучше, если их побольше, чем у тебя. И вот, вы вдвоем лежите на диване и едите килограммовое мороженое прямо из ведерок. Периодически напоминая друг другу о проблемах, чтобы становилось еще горше.

Я тоже так поступала. Не один и не два раза. Гораздо чаще. Просто потому, что носить в себе всю горечь было уже невмоготу. Хорошо, что у меня была серьезная поддержка, которая не давала сбить себя до моего уровня плинтусной депрессии.

А сегодня так поступили со мной. И я поняла, что никогда больше так не сделаю. Никогда.

Потому что никто не виноват в том, что у тебя все плохо. Потому что никто не виноват в том, что скоро госы, а ты не готов. В том, что ты вдруг разлюбил. В том, что у тебя нет денег. В том, что ты не знаешь, что делать дальше. В том, что ты ссоришься с родителями. Если хочешь кого-то обвинить, то подойди к зеркалу. Там увидишь того, что создает все эти проблемы. Увидишь себя самого.

И, когда в следующий раз ты решишь сделать кого-то несчастным. Когда тебе станет тошно от чужого счастья. Когда во рту скопится яд. Вспомни, что ты сам виноват в том, что все у тебя плохо.

И запомни, что никто. НИКТО. в этом не виноват.

боритесь - поборете.

Пару дней назад я гуляла со своей подружкой. Она пережила курсы химиотерапии, долгое лечение и все ужасы, которые с этим можно связать. И знаете что? Она красива, как никто другой в этом мире.

Она сидела рядом со мной с короткими волосами, слегка опухшая и рассказывала  о том, что на ее выпавшие волосы уже приделали капсулы, стоит подождать пока короткая стрижка станет длиннее на пару сантиметров, и можно наращивать. Рассказывала о том, как веселила себя в больнице, о том как познакомилась с миллиардом медсестер пока лежала. Она много чего мне рассказала тогда.

 А я не знала, как реагировать. Я была счастлива, что она здорова и при этом мне ужасно хотелось плакать, потому что я совершенно не представляла, как она, такая милая, веселая, хорошая, как она там выжила.

Так вот, поняла я после этого всего одно. Не стоит опускать руки, даже, если тебе обещают гроб и похороны в ближайшие два дня. 

Самое простое, что можно сделать – пустить все на самотек. Гораздо сложнее – бороться до последнего. И, когда ты остаешься стоять до конца, ты обычно и выигрываешь. 

RIP

Життя – як пісня, що не віддзвенить.
Я в мальві знов для тебе буду жить.
Якщо ж я ласку не встигла принести –
Прости, прости, прости, прости.

Я была уверена, что самое страшное мы пережили зимой, в Киеве. Мне казалось, что я никогда больше не увижу сюжетов с гробами, плачущими матерями и украинскими флагами на панихидах. Я надеялась.

А теперь это снова началось. Славянск, Мариуполь, Одесса... Молодые парни и мужчины в возрасте, опытные военные и солдаты-срочники. Это все оказалось совершенно неважно. 

Я не представляю сколько еще гробов должны уехать с востока Украины для того, чтобы люди поняли: жизнь человека - это самое важное, что только может быть.

Мне страшно оттого, что так легко кто-то один стреляет в кого-то другого.

Мне страшно оттого, что уже через пару недель в Славянск  поедут мои друзья.

И мне страшно, что в сюжетах говорят о том, что семьям погибших дадут 100 000 гривен. Спасибо за помощь, конечно. Но ведь никакие деньги в мире не вернут ушедшего любимого мужа, сына, брата, отца.

В принципе я могу отдать все. Могу отдать улицу, где я выросла, школу, где я училась, клуб, где я проводила вечера пятниц, академию, где я четыре года говорила: "сорри, ай эм лэйт, мэй ай кам ин?". Могу отдать мусор, который я выкидываю и мою старую одежду, которую я все никак не отдам на пожертвования. 

Если бы только это позволило остановить убийства на востоке - я была бы согласна отдать все.

В моді жовто-блакитне.

«Там, на Западе все бандеровцы и католики, а мы тут люди православные, спокойные» - сказала мені жінка, що стояла з донькою і спостерігала за тим, як натовп оскаженілих людей кидав каміння в бік прихильників соборної України. «А, теперь все понятно. Слава Украине.» - відповіла я та пішла до католицького собору.

Сучасна ситуація на сході України вимагає від влади активних та рішучих дій, а від мешканців чіткої політичної позиції та розуміння свого вибору. Нажаль, не кожне місто зараз може хвалитися розумним керівником та патріотичним народом. Зокрема, Перша столиця вже отримала славу міста-сепаратиста, де варто двічі подумати перед тим, як пов’язати українську стрічку на свою сумку. У Харкові жартують, що ранок у патріота тут починається не з кави, а з вигуку: «Я що ще живий?».

Я не хочу писати про червоні прапори та триколори, що підіймалися та підіймаються у Харкові, про людей з гвардійськими стрічками, що кричать: «Росія!» та про проросійські акції, що за іронією долі стоять на площі Свободи. Я не хочу розповідати про той час, коли руки людей опускалися, а сльози котилися через розуміння, що все знову було марним. Я не хочу писати про провокації сепаратистів та про те, як вони намагалися наздогнати та побити жінок.  Я не знаю скільки часу потрібно буде витратити на те, щоб змити бруд, яким Харків вкрився після історії першого березня та атак на місцевий Майдан, і ніхто точно цього не скаже.

Та, не дивлячись ні на що, Харків реабілітує себе. Патріотизм – це новий тренд.  Коктейль із жовто-блакитних стрічок, вишиванок, патріотичного манікюру та макіяжу, заправлений неабиякою часткою віршів Шевченка та Франка, українська мова та патріотичні тату - все це можна побачити у жителів міста, яким набридло сидіти вдома та тремтіти від страху під ковдрою. «Дай знак, що ти поруч» закликали у соціальних мережах і харків’яни сприйняли цю інформацію так близько до серця, як тільки можна біло її сприйняти.

Наразі під ноги у місті дивляться лише одиниці. Більшість перехожих підіймають очі вгору, намагаючись угледіти прапор України на даху будинку чи на чиємусь балконі. Момент, коли вони очима знаходять ті заповітні два кольори одразу змінює вираз обличчя з типового заклопотаного на задоволене та розслаблене. Все гаразд. Я все ще живу в Україні.

Кожен ліхтар, кожне дерево та кожний паркан у місті засвідчує відношення харків’ян  до сьогоднішньої політичної ситуації у країні.   Харків ідентифікує себе як українське місто і жодні погрози не здатні змінити свідомість людей, які встали у повний зріст та сказали своє слово.

Більше за все я боялася, що «Революція гідності» залишиться пафосною назвою на сторінках підручників, але з кожним днем я все чіткіше бачу, що ці події змінили точки зору. І найбільше мене надихає той факт,  що від Львова та до Харкова, від Чернігова та до Одеси ми єднаємося і розуміємо, що Україна єдина та іншої Батьківщини у нас ніколи не буде.

І справа тут зовсім не в тому якою мовою ми спілкуємося,  справа в тому як ми думаємо. Харків мислить по-українськи і це нікуди не подіти.

Сколько стоит Победа?

Время, когда День победы был главным праздником страны, давно уже кануло в лету. Сейчас его празднование больше похоже на фарс. День победы стал похож на старый, потрепанный альбом с фотографиями, которые уже давно пожелтели от времени, разлитого на них кофе и  неаккуратных рук подрастающего поколения. Этот альбом достают раз в году, чтобы убедиться, что он все еще на месте, небрежно стряхивают пыль и быстро пролистывают страницы, чтобы потом засунуть его на полку еще повыше, чем он был до этого. Ветераны же, доставая свои выцветшие кители и затертые медали, идут на парады и митинги, срывая по пути ветки сирени, и вытирают слезы. Слезы по погибшим друзьям, изувеченной молодости и идеалам, которые, пожалуй, оказались не такими уж надежными, как это виделось тогда, в 45м, когда салюты победы гремели над всей страной.

Совсем неважно, где ты живешь: в мегаполисе или маленьком городке, все празднования проходят по одной схеме из года в год. Вступительное трогательное слово о жертвах – выступление представителя власти – стих о мужестве и жертвенности – выступление другого представителя власти – песня о победе – выступление ветерана, который согласился вспомнить о той боли, которую пережил – снова стих, снова власть, снова песня. И так до бесконечности. Обязательно, в самом начале надо включить гимн Украины, потому что под него очень удобно решать организационные моменты, которые возникли по ходу, а последующая минута молчания даст благодарным слушателям возможность оценить костюмы ведущих. Это кажется смешным и нелепым, но, если вдуматься, это вызывает исключительно глухую ярость и злые слезы, потому что ты понимаешь, что ничего с этими сборищами сделать не сможешь. Никогда. А то, что мучает еще сильнее – это осознание того, что ветераны, находящиеся на «празднике победы» точно также прекрасно все понимают.

В этом году во многих городах массовые мероприятия отменили. Казалось бы, ничего страшного в этом нет. Безопасность граждан превыше всего. Просто поздравьте тех людей, которые спасли наши души тогда, во время войны, и дело с концом. Это будет гораздо полезнее, чем митинг под солнцем и полевая каша в знак благодарности. Но нет.

Я пережила час митинга в небольшом городе. Именно пережила. Стандартная, заежженая схема торжества, песни «о той весне» и дети, прыгающие на батуте, который поставили сразу за мемориалом. Ветеранов пришло мало. Наверное, потому что и осталось их тоже мало, но, чтобы места для особых гостейне пустовали, их заняли женщины из горсовета, одетые в военные рубашки и пилотки. Неплохое сочетание со смартфонами, золотыми украшениями и последними сплетнями. Пол часа благодарной оды  мэрам, депутатам, партиям без которых этого счастливого праздника не состоялось бы. Помятые гвоздички, которые по одной втиснули старым военным дети, одетые в украинские национальные костюмы, как символ того, что малыши, как и Украина, будут помнить всегда. И шикарные корзины с цветами, которые выносили к мемориалу от благодарных жителей города: вот 300 грн от горсовета, вот 250 от больницы, вот снова 300 от какого-то депутата, а вот пошел мэр со скромными 50 в руках. И смех, и грех.

Наконец-то говорят сакральное: «Цветы от жителей города», я кладу свои и, протискиваясь сквозь толпу таких же жителей, как и я, спешу к выходу. Пока не натыкаюсь глазами на полевую кухню, которую каждый год открывают для ветеранов. В этот раз там стоит доска с надписью «Фронтовая каша – 10 грн». Пару секунд я просто стою и смотрю, а потом наконец-то спрашиваю бесплатна ли она для тех, кто воевал? Нет. Я оборачиваюсь и вижу ветеранов, которые медленно направляются к выходу, многие из них с костылями и тросточками, они по-настоящему старые. Но на груди каждого из них такое количество наград, что сосчитать невозможно. Про каждого можно написать свою «Повесть о настоящем человеке».

Одна гвоздика стоит сегодня 8 грн. Добавим к этому коробочку конфет гривен за 20. Открытку за 2. В сумме – 30 грн. Получается, что та великая победа стоила или две пачки сигарет, или бутылку водки, или один кофе в кофейне. Нет, она стоила гораздо дороже. Она стоила литры крови и слез, килограммы седых волос, тысячи отмененных свадьб и миллионы похоронок.

Радует, что все-таки есть люди, которые никогда не забудут тот великий подвиг. Они будут и дальше помогать ветеранам, оберегать их и каждый день благодарить. Такие люди есть, и это дает мне надежду на то, что когда-то все еще изменится. Старый альбом с фотографиями отреставрируют и поставят на самое видное место и каждый день, приходя с работы, будут доставать и пересматривать. Те, кто не помнят прошлого – не достойны и будущего. Задай себе сам вопрос, достоин ли ты? Дай себе честный ответ. И если ты достоин, то доказывай это каждый день, а не только в День победы.