є помилки, які ти не маєш ніякого права робити. помилки, що відрізають шлях назад і поділяють все життя на "до" та "після". у кожної людини ця помилка своя, персональна, болюча
і, що найголовніше, є такі помилки, які ніхто і ніколи не пробачає.
мешканці Слов'янська, що ще місяць тому зустрічали окупантів із хлібом-сіллю та плакали від радощів, що хуйло Путін врятує нарешті їх від жахливого життя в Україні, зараз кажуть: "Упс, ашибочка палучілась!". Що, не врятував вас ніхто? Не стали жити краще? По підвалам переховувались від "рятівників"?
і все одно, сидячи у себе по льохах серед картоплі та засолених огірків, більшість казали, що то їм так допомагають. кричали, що все буде добре. що гірше, ніж в Україні не буде. що треба ще трохи почекати. і щасливі спали серед вибухів та пострілів, бо то так рятують.
і бачить Бог, я просто хотіла скинути на вас боєголовку та влаштувати ля-віда-лока. другим варіантом в мене, правда, було махнути рукою і не рятувати вас, щоб ви там зі своїми ополченцями тусили й надалі. але тато сказав, що ми, гуманні люди двадцять першого століття, маємо мислити добріше, тому другий варіант довелось відкинути і я почала пробивати де можна купити бомбу подешевше, бо на стипендію сильно не розгуляєшся.
і це зараз я пишу і сама з того стєбусь, а ще декілька тижнів тому мені було зовсім не смішно. і ніхто з тих жителів, що так хотіли жити в своїй ДНР і так за неї раділи навіть не думали про наслідки. а я впевнена, що якби можна було з наших подушок збирати сльози, то ми б отримали нове море. бо там були ті, хто зовсім не винен в тому, що його сусід - тупе бидло з промитими мізками.
потім, правда, навіть найпалкіші шанувальники рєспубліки зрозуміли, що іх кидають. і почали виправдовувати себе, бо:
-по телевізору сказали, що бандерівці вже близько,
-життя в бідності вже дістало,
-хочеться кращого,
-фашизм нє прайдьот і тепе.
і от я до чого це пишу. до того, що є помилки, які можна виправити. можна посваритись з мамою, а потім вибачитись. можна не підготуватись до контрольної, а потім її переписати. можна насмітити на вулиці, а потім прибрати. за таке не вбивають, не сажають до в'язниці, за таке, навіть, можуть не сварити.
а є помилки, які ніколи нікому не пробачають. зрада країни своєї - це воно. збитий вертоліт - це теж воно. вбитий солдат - додайте до тієї купи.
я бачу, як на камеру ці зрадники плачуть і кажуть, що просто помилилися. я, може, не розумію чогось, але їх помилка коштувала сотні життів, розгромлені міста та скалічені долі.
я хочу, щоб вони подивились в очі всім матерям, жінкам, донькам, сестрам, що не дочекались своїх героїв зі сходу України. нехай вони подивляться, а потім спробують сказати, що просто помилились.
і, що найголовніше, є такі помилки, які ніхто і ніколи не пробачає.
мешканці Слов'янська, що ще місяць тому зустрічали окупантів із хлібом-сіллю та плакали від радощів, що і все одно, сидячи у себе по льохах серед картоплі та засолених огірків, більшість казали, що то їм так допомагають. кричали, що все буде добре. що гірше, ніж в Україні не буде. що треба ще трохи почекати. і щасливі спали серед вибухів та пострілів, бо то так рятують.
і бачить Бог, я просто хотіла скинути на вас боєголовку та влаштувати ля-віда-лока. другим варіантом в мене, правда, було махнути рукою і не рятувати вас, щоб ви там зі своїми ополченцями тусили й надалі. але тато сказав, що ми, гуманні люди двадцять першого століття, маємо мислити добріше, тому другий варіант довелось відкинути і я почала пробивати де можна купити бомбу подешевше, бо на стипендію сильно не розгуляєшся.
і це зараз я пишу і сама з того стєбусь, а ще декілька тижнів тому мені було зовсім не смішно. і ніхто з тих жителів, що так хотіли жити в своїй ДНР і так за неї раділи навіть не думали про наслідки. а я впевнена, що якби можна було з наших подушок збирати сльози, то ми б отримали нове море. бо там були ті, хто зовсім не винен в тому, що його сусід - тупе бидло з промитими мізками.
потім, правда, навіть найпалкіші шанувальники рєспубліки зрозуміли, що іх кидають. і почали виправдовувати себе, бо:
-по телевізору сказали, що бандерівці вже близько,
-життя в бідності вже дістало,
-хочеться кращого,
-фашизм нє прайдьот і тепе.
і от я до чого це пишу. до того, що є помилки, які можна виправити. можна посваритись з мамою, а потім вибачитись. можна не підготуватись до контрольної, а потім її переписати. можна насмітити на вулиці, а потім прибрати. за таке не вбивають, не сажають до в'язниці, за таке, навіть, можуть не сварити.
а є помилки, які ніколи нікому не пробачають. зрада країни своєї - це воно. збитий вертоліт - це теж воно. вбитий солдат - додайте до тієї купи.
я бачу, як на камеру ці зрадники плачуть і кажуть, що просто помилилися. я, може, не розумію чогось, але їх помилка коштувала сотні життів, розгромлені міста та скалічені долі.
я хочу, щоб вони подивились в очі всім матерям, жінкам, донькам, сестрам, що не дочекались своїх героїв зі сходу України. нехай вони подивляться, а потім спробують сказати, що просто помилились.
Комментариев нет:
Отправить комментарий