"тєбє тот нью йорк нє панравітса, єзжай Лєна луччє в Щикагоу" - сказали мені мої хлопчики з москви, коли ми разом сиділи з пивом в мотелі, що десь далеко у вісконсіні. був чудовий вечір, співали пташки, а з балкона, за деревами ще можна було побачити охайний американський цвинтар в промінцях останнього на день сонечка. "та нє, поєду" - остаточно вирішила я і почала шукати дешеві тікети на літак.ми ще багато разів після того збирались в різному складі і кожного разу мені казали, що нью йорк мені не сподобається, а я, як осел, вперлась лобом та розповідала, що там є теоретично "друзі", що теоретично "поможуть". насправді ж, як всі дівчата, яким близько двадцяти і що стратили близько року на те, щоб подивитись госсіп гьорл, я хотіла посидіти на сходинках метрополітену, пройтись п"ятою авеню, знайти свого власного чака басса і жити там довго та щасливо.
звісно, спочатку всьо то планувалось замутить у вісконсіні, але там не склалось і нічого з тим вже не можна було поробити. взагалі, вже після другого тижня мої мрії щодо літа почали вщухати. я працювала по дванадцять годин на день, в мене завжди були трабли з грошима і мені не те, що не хотілось американського хев фану, мені кортіло здохнути, а ще краще прихопити з собою денні, власника мого магазину.
але то все не те. було та було. чотирнадцятого липня я попрощалася з усіма своїми друзями, сіла до тачки мого нового друга артура і покатила в охер, аеропорт чікаго. там мені довелось тусити години три-чотири і весь той час я парила собі голову тим, що мала лише п"ядесят баксів на те, щоб підкорювати нью йорк, а в мене очікувалась зайва вага валізи.о восьмій я прилетіла. у центрі я мала зустріти свою нову подружку "навєкі", проблема була в тому, щоб не заснути в шатлі по дорозі до манхетену, бо мені здається, що більше за чотири години я у вісконсині не спала ніколи. я їхала у своємо модному тракері і щипала собі руку, бо спати хотілось так, що я б і на землі заснула. нарешті водій-мекс викинув мою валізочку, що і так вже майже розвалилась на бордюр та сказав : "порт осоріті". "сенкс" - життєрадісно відповіла я і ще зо пів-години блукала по тому автовокзалу, бо кас, де мала зустрітись з дівчинкою я не знаходила, а водій вперше за все літо вирішив змінити маршрут і висадив мене не біля того входу, звідки вона мені писала наліво-направо-там будуть каси.
дівчинка мене знайшла, ми поїхали у метро, вийшли на своїй станції і я зрозуміла, чого пацани казали, що я не зможу полюбити нью йорк. той район був схожим на хтз у харкові, з тою лиш різницею, що вивіски були англійською та китайською. "абзац" - подумала я, стоячи в душі. "абзац" - поумала я, розкладаючи речі. "абзац" - подумала я, вкладаючись трохи поспати і витерла сльози.я не хочу розповідати про той тиждень, коли я шукала роботу і думала складати речі та летіти на бориспіль. то було жахливо, неприємно, поряд не було людей до яких я звикла.
взагалі важливо знати лище про два дні, що змінили все.
перший - в той тиждень, коли я шукала роботу. зранку я була на брайтон біч, потім повернулась до себе, потім плакала батькам в скайпі, що краше полечу додому, ніж буду там працювати. а потім поїхала на п'яту авеню. першу годину я просто всюди пхала своє севе. заходила до кожного бару, кафе, сувенір стор. потім я вирішила, що варто все ж таки купити телефон, бо мій не працював вже кілька місяців, я не могла залишити номер в тому резюме, побалакати з батьками, ну таке. в ейтіенті я чесно сказала, що грошей нема і мені потрібен найдешевший смартфон. мені принесли водички, розповіла анекдоти, показали телефон за 80 баксів і вибачились, що він такий дорогий, хоч і дешевий. я подякувала і віддала бабки. десь о восьмій я втомилась, зайшла до гросері, купила собі снепл, вийшла, випила ковток, сіла на стілець на брайант парку і подзвонила мамі в скайп. в той момент я зрозуміла, що все, що навколо мене - то нью йорк. і я сама є нью йорк. і що все в мене буде добре.
другий - я вже спакувала валізу, щоб летіти до друзів у вісконсін, а потім до києва. власне, літак до чікаго у мене був о восьмій наступного дня. тому я вирішила зробити ті десять речей, що всі мають зробити у нью йорку. я пройшлась по бруклін бріджу, погуляла по вол стріт, подивилась 9/11, поїхала в коламбію та погуляла там трохи, згадуючи своє хегепеа, що схоже на петеу, потім пішла до централ парку, посиділа на сходах метрополітену, пішла на таймс сквер і там тусила зі свою друзями-художниками. і от тоді, коли я їхала у трейні додому я зрозуміла, що я насправді стала частиною цього міста. я була не просто туристкою, що швидко подивилась всі видатні місця та поїхала далі. ні, я була жителькою. в мене була своя кімната, я іхала кожного дня о четвертій на свою роботу, я спілкувалась зі своїми друзями. я могла підказати дорогу тим, хто заблукав, я могла відповісти на питання. я знала копів, кур"єрів, що доставляли піцу, власників кафе, художників. я була там своєю. а нью йорк був мій.і навіть зараз, коли пройшов майже рік я можу все згадати майже в деталях. був період, коли я забула про те літо і жила далі. але зараз я розумію, що залишила щось серйозне за вісім тисяч кеме. не просто друзів, роботу. я частину серця лишила там, десь біля брайант парку, біля емпайр стейт білдінг, на дехіл роад, в сентрал парку.
я знаю, що повернусь туди. можливо, це буде скоро, а можливо, що ні. але я повернусь. не жити. я хочу їхати і повертатися, і повертатися, і повертатися.
бо нью йорк - то місто, що бачить тебе наскрізь. всі твої радощі та біди, всі твої плюси та мінуси, він знає про тебе все. тому ти там справжній. ти не повинен грати жодну роль. ти чесний. тобі все одно, що про тебе скажуть чи подумають, бо ти вдома.
мені вночі сниться "велкам хоум" в аеропорту кеннеді та "хоуп ту сі ю хіа еген" в лягуардіа.
я повернусь. щоб залишити там ще частину себе.
