рип / rip

сегодня погибли двести девяносто пять человек. они не были преступниками, приговоренными к массовому расстрелу, они не были стариками, отжившими свое, они не были смертельно больными. они просто оказались не в то время и не в том месте. для них смертельным оказался рейс, пролетавший над украиной.

не знаю, что делать, когда понимаешь, что твой самолет падает. для меня пытка - это зона турбулентности, я уже в тот момент начинаю неистово молиться, а жизнь проходит перед глазами. когда в твой самолет запускают ракету с земли, у тебя не остается ничего. ты понимаешь, что умрешь.

я читала украинские и российские новости, я смотрела выпуски бибиси и сиэнэн, я слушала перехват звонков ополчения днр. это крушение -  чудовищная, необъяснимая ошибка в которой погибли люди, которые не имели ни малейшего отношения к событиям в моей стране.

теперь я знаю, что там, на донбассе, сейчас звери. хотя нет, даже звери щадят малышей, здесь же погибло восемьдесят детей. восемь десятков мальчиков и девочек, которые вряд ли даже знали о существовании народного ополчения донбасса, а многие еще даже не научились достаточно хорошо говорить, что произнести это название.

а знаете, что самое ужасное? самое ужасное - это съемка падения этого самолета и крики радости от наблюдавших. они, как дикари, хлопали и ликовали, глядя на черный дым, обозначающий то, что пассажиров уже нет в живых. они снимали видео, где крупный план отводили телам людей, они хватали и рассматривали их паспорта, они начали разбирать самолет, чтобы сдать его на металл и забирали чемоданы. они снимали с мертвых украшения.

папа сказал: "представь, ведь кто-то обязательно опоздал на этот рейс, кого-то не пропустили. это как во второй раз родиться." да, кому-то повезло и он спасся. а двести девяносто пять не имели такого шанса и были обречены уже в тот момент, когда ополченцы решили стрелять. и здесь уже не поможет фраза: "ошиблись самолетом". вы ошиблись не самолетом, вы - ошиблись жертвами. я за то, чтобы стрелять в вас. убивать вас. разрезать на мелкие кусочки.

мама сказала: "если и сейчас евросоюз не примет никаких действенных мер, то грош цена такой европе." и да, они тоже в этом виноваты. потому что их нотки протеста не услышаны и это понимают все. и понимают, что санкции их ничего не решат. и тут уже надо действовать, а не озадачиваться поступками россии.

я всегда хотела детей. когда  у моей подружки родился сынок я поняла, что мне безумно хочется такого. забудьте. уже не хочется. я боюсь иметь детей. в наше время это непозволительная роскошь. знать, что могут убить тебя - это одно. понимать, что из-за карлика, озабоченного идеей порабощения мира, может пострадать твое дитя - это совершенно другое. сегодня погибли восемьдесят, что будет завтра?

я хочу, чтобы владимир хуйло, все его фанаты, ополчение, террористы погибли. не просто умерли во сне, а пережили все те страдания, которые они причинили людям. и, возможно, это и не по-христиански, но это по-честному.

да простит меня Бог. и пусть примет к себе всех погибших.

провина / guilt

кожної святої месси ми кажемо: "Сповідаюся Господу Богу Всемогутньому і вам, брати й сестри, що безмірно согрішив я думкою, словом, учинком і недбальством: моя провина, моя провина, моя дуже велика провина." покаяння - це невід'ємна частина без якої ти не можеш повноцінно долучитись до служби.

нажаль, воно не настільки популярне серез наших політиків, що вирішують долі простих людей.

менше ніж пів року тому ми отримали Небесну Сотню, героїв Майдану, що боролися  за краще майбутнє для України та всіх нас. ці люди відчайдушно стояли на барикадах та до останньої краплини крові залишалися синами своєї величної Батьківщини. я була на паніхіді одного хлопця, що був вбитий снайпером у Києві, але родом він з Харкова. труна стояла біля Шевченка і людям не вистачало там місця. одні відходили, а їх місце вже займали інші. коли я стояла в черзі, щоб покласти квіти, то чоловік переді мною став на коліна перед героєм. той день змінив мене, а Небесна Сотня змінила країну.

сьогодні ми маємо вже не сотню. ми маємо тисячі героєв, що кожного дня помирають через тих, хто вирішив, що має право звершувати долі людей та обирати, що краще для країни.

і от саме зараз потрібно сказати про покаяння.

думка - це те, що високопосадовці мають ідеї про все, окрім того, як врятувати країну та не проливати кров. слово - це їх виступи про проведення АТО та про те, як вони переймаються її ходом. 

вчинок - це те, що наших військових відправляють служити на Схід і відбивати нашу землю. недбальство - - що їх відправляють без бронежилетів та адекватної техніки.

сьогодні загинули ще люди. сьогодні ще десятки сімей не дочекаються своїх рідних додому живими. сьогодні у Шустера буде ще одна тема для бесіди. 

для кожного сьогодні принесло щось своє. 

моя провина, моя провина, моя дуже велика провина.

помилка / mistake

є помилки, які ти не маєш ніякого права робити. помилки, що відрізають шлях назад і поділяють все життя на "до" та "після". у кожної людини ця помилка своя, персональна, болюча
і, що найголовніше, є такі помилки, які ніхто і ніколи не пробачає.

мешканці Слов'янська, що ще місяць тому зустрічали окупантів із хлібом-сіллю та плакали від радощів, що хуйло Путін врятує нарешті їх від жахливого життя в Україні, зараз кажуть: "Упс, ашибочка палучілась!". Що, не врятував вас ніхто? Не стали жити краще? По підвалам переховувались від "рятівників"?

і все одно, сидячи у себе по льохах серед картоплі та засолених огірків, більшість казали, що то їм так допомагають. кричали, що все буде добре. що гірше, ніж в Україні не буде. що треба ще трохи почекати. і  щасливі спали серед вибухів та пострілів, бо то так рятують.

 і бачить Бог, я просто хотіла скинути на вас боєголовку та влаштувати ля-віда-лока. другим варіантом в мене, правда, було махнути рукою і не рятувати вас, щоб ви там зі своїми ополченцями тусили й надалі. але тато сказав, що ми, гуманні люди двадцять першого століття, маємо мислити добріше, тому другий варіант довелось відкинути і я почала пробивати де можна купити бомбу подешевше, бо на стипендію сильно не розгуляєшся.

і це зараз я пишу і сама з того стєбусь, а ще декілька тижнів тому мені було зовсім не смішно. і ніхто з тих жителів, що так хотіли жити в своїй ДНР і так за неї раділи навіть не думали про наслідки. а я впевнена, що якби можна було з наших подушок збирати сльози, то ми б отримали нове море.  бо там були ті, хто зовсім не винен в тому, що його сусід - тупе бидло з промитими мізками.

потім, правда, навіть найпалкіші шанувальники рєспубліки зрозуміли, що іх кидають. і почали виправдовувати себе, бо:
-по телевізору сказали, що бандерівці вже близько,
-життя в бідності вже дістало,
-хочеться кращого,
-фашизм нє прайдьот і тепе.

і от я до чого це пишу. до того, що є помилки, які можна виправити. можна посваритись з мамою, а потім вибачитись. можна не підготуватись до контрольної, а потім її переписати. можна насмітити на вулиці, а потім прибрати. за таке не вбивають, не сажають до в'язниці, за таке, навіть, можуть не сварити.

а є помилки, які ніколи нікому не пробачають. зрада країни своєї - це воно. збитий вертоліт - це теж воно. вбитий солдат - додайте до тієї купи.

я бачу, як на камеру ці зрадники плачуть і кажуть, що просто помилилися. я, може, не розумію чогось, але їх помилка коштувала сотні життів, розгромлені міста та скалічені долі.

я хочу, щоб вони подивились в очі всім матерям, жінкам, донькам, сестрам, що не дочекались своїх героїв зі сходу України. нехай вони подивляться, а потім спробують сказати, що просто помилились.