В моді жовто-блакитне.

«Там, на Западе все бандеровцы и католики, а мы тут люди православные, спокойные» - сказала мені жінка, що стояла з донькою і спостерігала за тим, як натовп оскаженілих людей кидав каміння в бік прихильників соборної України. «А, теперь все понятно. Слава Украине.» - відповіла я та пішла до католицького собору.

Сучасна ситуація на сході України вимагає від влади активних та рішучих дій, а від мешканців чіткої політичної позиції та розуміння свого вибору. Нажаль, не кожне місто зараз може хвалитися розумним керівником та патріотичним народом. Зокрема, Перша столиця вже отримала славу міста-сепаратиста, де варто двічі подумати перед тим, як пов’язати українську стрічку на свою сумку. У Харкові жартують, що ранок у патріота тут починається не з кави, а з вигуку: «Я що ще живий?».

Я не хочу писати про червоні прапори та триколори, що підіймалися та підіймаються у Харкові, про людей з гвардійськими стрічками, що кричать: «Росія!» та про проросійські акції, що за іронією долі стоять на площі Свободи. Я не хочу розповідати про той час, коли руки людей опускалися, а сльози котилися через розуміння, що все знову було марним. Я не хочу писати про провокації сепаратистів та про те, як вони намагалися наздогнати та побити жінок.  Я не знаю скільки часу потрібно буде витратити на те, щоб змити бруд, яким Харків вкрився після історії першого березня та атак на місцевий Майдан, і ніхто точно цього не скаже.

Та, не дивлячись ні на що, Харків реабілітує себе. Патріотизм – це новий тренд.  Коктейль із жовто-блакитних стрічок, вишиванок, патріотичного манікюру та макіяжу, заправлений неабиякою часткою віршів Шевченка та Франка, українська мова та патріотичні тату - все це можна побачити у жителів міста, яким набридло сидіти вдома та тремтіти від страху під ковдрою. «Дай знак, що ти поруч» закликали у соціальних мережах і харків’яни сприйняли цю інформацію так близько до серця, як тільки можна біло її сприйняти.

Наразі під ноги у місті дивляться лише одиниці. Більшість перехожих підіймають очі вгору, намагаючись угледіти прапор України на даху будинку чи на чиємусь балконі. Момент, коли вони очима знаходять ті заповітні два кольори одразу змінює вираз обличчя з типового заклопотаного на задоволене та розслаблене. Все гаразд. Я все ще живу в Україні.

Кожен ліхтар, кожне дерево та кожний паркан у місті засвідчує відношення харків’ян  до сьогоднішньої політичної ситуації у країні.   Харків ідентифікує себе як українське місто і жодні погрози не здатні змінити свідомість людей, які встали у повний зріст та сказали своє слово.

Більше за все я боялася, що «Революція гідності» залишиться пафосною назвою на сторінках підручників, але з кожним днем я все чіткіше бачу, що ці події змінили точки зору. І найбільше мене надихає той факт,  що від Львова та до Харкова, від Чернігова та до Одеси ми єднаємося і розуміємо, що Україна єдина та іншої Батьківщини у нас ніколи не буде.

І справа тут зовсім не в тому якою мовою ми спілкуємося,  справа в тому як ми думаємо. Харків мислить по-українськи і це нікуди не подіти.